Самбірська

З метою виховання громадянина-патріота України, утвердження любові до Батьківщини, духовності, моральності, шанобливого ставлення до національних надбань українського народу, наслідування найкращих прикладів мужності та звитяги борців за свободу та незалежність України як з історичного минулого, так і захисників, які сьогодні відстоюють суверенітет та територіальну цілісність держави у боротьбі із зовнішньою агресією на Самбірщині й надалі проводиться висвітлення життєвих історій учасників АТО.

Зокрема, на шпальтах газети "Новини Самбора" можна ознайомитись із спогадами учасника АТО, сапера військової частини А3817 Павла Спринського.:

Місія - захищати Україну

Як часто ми чуємо історії успішних людей: як діти досягають вершин успіху або ж молодь з невеличких провінційних містечок чи сіл робить кар'єру в столиці чи за кордоном. Але буває й по-іншому. Нещодавно спілкувалася з військовим, розповідь якого надзвичайно вразила мене. Дивне відчуття від зустрічі не покидало протягом багатьох днів. Розумієш, що таких, як він, багато. І неможливо оцінювати ситуацію категоріями добре чи погано. Павло Спринський - один з найкращих саперів військової частини А3817. Без сумніву, справжній герой сучасності.З перших слів розумієш - перед тобою надзвичайно ерудована та сильна особистість.

- Майже усього Шевченка знаю напам'ять. Мене батьки виховували як патріота своєї держави. А ще у Стрілковицькій школі в мене була надзвичайна вчителька української мови - Руслана Яворська. Вона прищепила любов до мови, літератури. Стуса дуже люблю. Взагалі - читати: українських письменників, зарубіжних (свої слова підтверджує численними цитатами). Французька література цікава. Особливо періоду революції. Я добре вчився у школі. Але… у старших класах змушений був працювати, щоб заробляти на прожиття. Я з небагатої сім`ї. Хотів батькам допомагати. Тож часто пропускав заняття. Разом з тим мені вдалося вступити до львівського вишу. Мріяв про вищу освіту. Та дуже швидко зрозумів, що не судилося. Зошити, книжки, одяг... Потрібно було і житло винаймати. На все це треба кошти. Допомоги потребували і батьки. Як не прикро, та лише через півроку змушений був покинути навчання… Вирішив, раз так, я повинен добре заробляти. Тоді модні були "євроремонти". Тож навчився усього потрохи. Об`їздив чимало міст, інші країни. Я працював, як віл. Віддавав усього себе. До того ж, зупинившись у Львові, якось познайомився з власниками закритого нічного клубу. Тоді почав удень важко працювати на будівництві, а вночі - у клубі барменом. Я падав з ніг від утоми. Спав до чотирьох годин на добу. Та був гордий того, що мої батьки не відчувають потреби у чомусь. Я справді відчував себе багатієм.

Та настав переламний момент у державі. Майдан. Революція Гідності. Я дуже хотів поїхати. Та стримувався. Чесно признатись, боявся, що від злості сильно поб`ю когось з "беркутів", а потім - тюрма. Та коли почалася війна - не вагався у прийнятті рішення. Захищати Батьківщину - ось, напевно моя місія. Не знаю, чому так думав. Мій батько - військовий. Хотів здобути авторитет в його очах. Замислювався лише про те, у які війська піти. Я не служив в армії, то ж треба було навчитися військовій справі. Тоді бачив себе справжньою "машиною", штурмовиком. Хотів бігати, повзати, стріляти, розвідувати. Загалом, справжнього адреналіну. Та найголовніше - перемогти ворога. 
Знайомство з офіцерами 703 полку наштовхнуло мене на вибір спеціальності. Багато читав про саперів. Та чомусь уявляв, що їхня робота - копати траншеї. Коли ж дізнався ближче - зацікавився. Тут згодяться знання з хімії і фізики. Тепер у нас між саперами є "негласні" змагання: хто скільки розмінує, хто цікавішу міну знайде, і поставить. Замінувати можна усе, що завгодно. Але багато чого не дозволено законом.

Уперше у 703 полку познайомився з підполковником Віталієм Кучаком. Він тоді надзвичайне враження справив на мене. Це людина, на яку хочеш бути схожим. А потім були й інші. Багато ротацій пройшов. Війна настільки зблизила нас, військових, що не можу навіть друзями нас назвати. Вони мої брати. Мій командир, лейтенант Андрій Янчук, старший від мене на рік. Ми немов рідні. З хлопцями-саперами разом відпочиваємо, обмінюємося подарунками. Це, безумовно, моя родина.
Комусь можуть здатися дивними мої думки. Хтось навіть відкрито називає нас божевільними. Та на війні нам зараз легше. Є чіткі завдання, цілі, яких необхідно досягнути. Ми повністю викладаємося, щоб Україна перемогла у цій неоголошеній війні. Ризикуючи своїм, рятуємо життя інших. Робимо усе можливе, щоб не підпустити ворога ближче. Туман, мряка - найкраща погода для виконання наших завдань. Доводиться і по болоті повзати. Часто весь брудний, виснажений морально і фізично, падаєш від втоми, та відчуваєш радість від того, що своїми діями наближаєш перемогу.

А потім… приїжджаєш додому. Тут тихо. Люди живуть, як звикли. Веселяться. Зустрічаєш своїх знайомих… хтось їздить у Росію на заробітки (в голові не вкладається, як таке може бути), інший до Польщі. Вони вже заробили на квартири, машини. Створили родини. А ти… Важко навіть описати ті почуття, які охоплюють у той момент. Здається, що це лише твоя війна. Що наша перемога не така вже й потрібна декому. Сказав би, що це розчарування, але ні. Хочеться втекти від усіх цих веселощів, салютів знову назад. Знову ще дужче взятися за зброю та гнати окупанта. А з іншого боку, може, як й інші - податися за грошима? То хто тоді буде Україну звільняти?"

Та хвилинні сумніви військового змінюються впевненістю, що все ж таки він на правильному шляху. "Я не шкодую жодним чином, що обрав цей шлях. Може й некрасиво хвалити себе, та ми рятуємо життя. Було й таке, що під обстрілами повзучи, тягнув на собі пораненого. А потім у полі медичну допомогу надавали. Тепер ми телефонуємо один одному. Він завжди дякує за порятунок".

Тільки позитивними словами характеризують Павла Спринського у військовій частині. "Він належить до тих людей, які не перестають самовдосконалюватися. Завжди цікавиться чимось, прагне нових знань. Павло не відмовляється ні від яких завдань. Однаково добре виконує доручення як у зоні АТО, так і тут, у частині. А ще йому надзвичайно добре вдається передавати отримані знання. У школі на уроках мужності учні із захопленням його слухають", - каже заступник командира військової частини А3817 з морально-психологічного забезпечення майор Василь Лапчук.

- Якщо уявити нашу групу як єдиний військовий організм, де кожна частина важлива. Від кожного залежить успішне виконання завдання. Павла можна вважати найголовнішою деталлю - автоматом", - відзначає старший лейтенант Андрій Янчук, командир роти бойового забезпечення військової частини А3817.

За блискучу віддану службу Батьківщині сержант Павло Спринський неодноразово відзначений нагородами від начальника Генерально Штабу та командування оперативно-тактичного угруповання “Луганськ”.

Спілкувалася 
Світлана АНДРЕЙЧИКОВА