Самбірська

районна державна адміністрація

 Картинки по запросу роль учасників бойових дій на території інших державБезумовно, в першу чергу в цей день громадяни України вшановуватимуть своїх співвітчизників - учасників “афганської” війни. Минають роки з того часу, коли останній БТР розвідувального батальйону 201-ї дивізії з командувачем 40-ї окремої армії генералом Борисом ГРОМОВИМ перетнув афгансько-узбецький кордон поблизу містечка Термез. Майже 10 років тривала ця війна. З 1979 до 1989 року близько ста п’ятдесяти тисяч українців пройшли через її горнило.
3.290 наших співвітчизників не повернулися з тієї війни, 62 - вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили у полон. Отримали поранення більш ніж вісім тисяч українців, 4.687 з них повернулися до рідних домівок інвалідами.
Сьогодні у Збройних Силах України проходять службу офіцери і прапорщики, які брали участь в “афганській” війни. Їх бойовий досвід є цінним надбанням вітчизняної армії. Він застосовується при підготовці особового складу. Зараз колишні воїни-інтернаціоналісти служать майже в усіх ланках Збройних Сил, починаючи з військового відомства і закінчуючи частинами Збройних Сил.
До цього часу продовжуються суперечки : навіщо взагалі Радянський Союз добровільно заліз до „афганського котла?” Жодних об’єктивних причин для прямого військового втручання у країні не було. У Кабулі тоді президентом сидів Хафізулла Амін, лідер фракції „Тальк” Нора дно-демократичної партії Афганістану. 14 вересня 1979 року у результаті внутрішніх проблем у керівництві НДПА його люди вбили колишнього президента Афганістану Таракі. Це була неприємна новина для Москви, але нічого смертельного для радянської політики в Афганістані у цьому не було. Амін також залежав від підтримки СРСР, як і все керівництво НДПА. І він, так, як і Таракі, увесь час прохав направити до Афганістану окремі радянські підрозділи для підтримки режиму, який протягом 1978-1979 років доволі швидко втрачав грунт під ногами. Вперше за військовою допомогою афганські революціонери звернулись у березні 1979 року – усього через рік після тріумфального завершення військового перевороту у Кабулі, названого потім квітневою революцією. 15 березня у другому за величиною афганському місті Герат, у 70 км від кордону з СРСР, відбулося повстання підрозділів 17-ї дивізії афганської армії. Наступного дня, 16 березня, Таракі звернувся до Москви з проханням ввести війська до Афганістану. 17-19 березня цьому питанню було присвячено спеціальне засідання Політбюро ЦК КПРС.
 
Три дні вищий партійний орган обговорював звернення афганського президента. На цьому засіданні виступали міністр закордонних справ Громико, міністр оборони Устинов, голова КДБ Андропов. Колишній 1-й заступник керівництва міжнародного відділу ЦК Карен Брутенц пише у своїх мемуарах, що саме на тому засіданні Політбюро фактично визначили введення військ до Афганістану у грудні 1979 року.
 
Треба відзначити, що для СРСР, у принципі, було досить невигідно усе, що відбулося в Афганістані з квітня 1978 року, включаючи саму квітневу революцію, яка привела до влади НДПА. Москва, починаючи з 20-х років. Підтримувала однаково рівні, дружні стосунки з усіма афганськими режимами, королями (емірами), від Захір Таха, президента Дуда, який загинув під час подій квітня. Не важливо, хто був при владі в Афганістані –радянсько-афганські стосунки завжди залишалися стабільними. У 70-ті роки радянська допомога складала до 70 % від усього об’єму зовнішньої підтримки Афганістану. На допомогу Союзу у модернізації своєї країни однаково розраховували і президент Дуд, і Таракі з Аміном. Не було жодних обставин для того, щоб слово „Афган” стало на довгі роки прокляття для усього радянського народу.
 
Якщо Велика Британія пройшла через три англійсько-афганські війни, якщо у нової незалежної держави Пакистан були не найкращі стосунки з Кабулом, навіть до збройних конфліктів на кордоні у 60-ті роки, то ні Російська імперія, ні Радянський Союз ніколи не мали жодних серйозних проблем з Афганістаном. Навпаки, у ті 20-ті роки афганське керівництво відіграло важливу роль у припиненні збройної діяльності емігрантів з Середньої Азії (рух басмачів) на радянсько-афганському кордоні.
 
Що ж примусило Москву змінити звичну політику у стосунках з Афганістаном? Чому було прийняте таке радикальне рішення, як введення військ зі штурмом президентського палацу? Ці питання завжди залишатимуться актуальними.
 
... Кінець 70-х років, пік „холодної війни”, видався важким для двох наддержав – СРСР та США, які боролися одна з одною за вплив у будь-якому місці земної кулі. Тільки-но десь в Африці з’являлися гарячі прихильники Союзу та марксисткою ідеології. Як тут же на арену виходили відстоювачі демократичних цінностей та США. Якщо і був де-небудь тихий куток, де все було визначено і стабільно у сфері суперництва між СРСР і США у роки „холодної війни”, так це на південних азіатських кордонах Радянського Союзу.
 
У США був надійний союзник – регіональна наддержава Іран під керівництвом шахів з роду Пехлеві, Москва мала давні дружні стосунки з Афганістаном, у якого в свою чергу були напружені взаємини з Пакистаном, який знаходився у стані перманентного протистояння з дружньою СРСР Індією.
 
Усе було добре, поки раптом у лютому 1979 року в Ірані не відбулася ісламська революція. Вся система безпеки у регіоні розвалилася. США втратили в Ірані все. Але найбільш цікаво те, що і Радянський Союз не виграв нічого. Зник головний принцип „холодної війни” – підтримка з боку однієї з великих держав, що приносило окремим країнам і режимам гарні дивіденди.
Правда, інша з наддержав тут же починала будувати усілякі проблеми такому режиму, підтримуючи різні опозиційні рухи, тощо. Ірану ж нічого від СРСР чи США не було потрібно. Суворий дід Аятола Хомейні, лідер іранської революції, розгромив і ліберально налаштовані прозахідні організації, і революційних лівих на зразок комуністів з партії ТУДЕ та руху „Моджахеддин-і-Хальк”.
Порівняємо дати. Наприкінці лютого 19979 року в Ірані відбулася ісламська революція та втік шах Реза Пехлеві. У середині березня того ж року відбулося постання у афганському Гераті, тоді ж Таракі звернувся з проханням про військову допомогу Москви. Без сумніву, що, розглядаючи на Політбюро афганське питання, „кремлівські старці” думали перш за все про події в Ірані. Просто у той момент Москва ще не могла адекватно оцінити ситуацію, що склалася.
Головне для СРСР полягало у проблемні, що будуть робити США для того, аби компенсувати свої іранські втрати. І наскільки це може торкнутися геополітичних інтересів Союзу.
Перший тривожний дзвінок стався 14 вересня 1979 року. Існує багато версій того, що конкретно відбулося у Кабулі. Говорили, про те, ніби президент Афганістану Таракі запросив Аміна до себе у палац, де збирався вбити його. Взагалі ж зрозуміло одне – між Таракі та Аміном відбувся конфлікт, у результаті якого Амін став новим президентом Афганістану. Ситуація змінилась на нестабільну для Радянського Союзу. Більше того, революціонери з афганської НДПА своїми діями створили серйозну внутрішню опозицію. Вони почали фракційну війну. Ця боротьба велась настільки жорсткими методами, що кількість противників режиму збільшувалась надзвичайно швидкими темпами.
Крім того, 4 листопада 1979 року в травні відбувся інцидент з захопленням американського посольства у Тегерані. Ця подія завдала справжнього американським інтересам у регіоні. Чотирнадцять з половиною місяців – до січня 1981 року співробітниками американського посольства були заручниками. США були поставлені у незручне становище. Адміністрація президента Картера навіть наважилась на авантюрний план збройного звільнення заручників з допомогою диверсійної операції американських командос. Операція провалилася в іранській пустелі. У США в зв’язку з цим розгорівся політичний скандал.
Добре помітно, що нова ситуація у зв’язку з революцією в Ірану змусила нервувати американську адміністрацію та застосувати непродумані дії на зразок відправки десантників до Тегерану. До речі, провал американської політики в Ірані багато хто в СРСР та США пов’язували з діяльністю тодішнього помічника президента Сполучених Штатів з національної безпеки Збігнева Бзежинського, який нині є найбільшим експертом з питань геополітики у Центральній Євразії.
Загальна нервова ситуація не могла не відбитися на настроях у Кремлі. Було зрозуміло, що США повинні так чи інакше компенсувати втрату Ірану. Без шахського режиму вся система балансу інтересів до півдня від кордонів СРСР перетворювалась у функцію. В умовах „холодної війни” Штати не могли собі дозволити утворитися політичному вакууму у стратегічно важливому районі. Очікування дій свого найголовнішого противника тим більше!
Спостерігаючи за діями Вашингтона, Москва з підозрою оцінювала усе, що відбулося на південь, від її кордонів. Безумовно, найбільшу тривогу викликала ситуація в Афганістані. Справа не у тому, що Хафізулла Амін міг би раптово змінити фронт і перейти на бік США, як це свого часу зробив сомалійці Сіад Барре та єгиптянин Анвар Садат. Справа у тому, що для СРСР сама можливість такого варіанту розвитку подій була неможливою. Питання не у тому, що Амін думав про зміну політичного курсу. Питання у тому, що він гіпотетично міг про це подумати. І це у підсумку вирішило його долю.
Часу для прийняття рішення було досить мало. На прикладі США видно, що рішення тоді приймались досить необдумано. Так сталося і з введенням радянських військ до Афганістану. Фактично це сталося подарунком для Вашингтону. Уся геополітична ситуація у регіоні зразу придбала звичну логічність. Тепер США могли забути про поразку в Ірані та спрямувати всі свої зусилля на улюблену справу – підтримувати усіх, хто бореться проти радянської присутності в Афганістані. Місце Ірану у якості американського союзника зайняв Пакистан, і почалася десятирічна афганська війна, яка у підсумку стала однією з важливих причин розвалу Радянського Союзу.
 

 

  

  

http://www.president.gov.ua/

 

http://rada.gov.ua

http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua